У мене так само, як і у багатьох моїх знайомих, останні півтора місяці почалися дивні речі.
Дивність у тому, що люди, які ще півроку тому справно платили, навіть якщо з ними було укладено усний договір про виконання тих чи інших робіт, раптом почали раптово зазнавати провалів у пам'яті.
Ні, при нагадуванні про те, що роботи зроблено, що треба було б і оплату зробити, вони раптом згадують, що – так, справді! Але просвітлення короткострокові, і наступного ранку склероз міцнішає.
Особливо жорстока епідемія склерозу (виключно за моїми особистими спостереженнями, що підтверджуються, втім, соцопитуваннями партнерів з бізнесу), вирує в Україні та Москві. У результаті склероз охоплює дедалі ширші верстви населення з гаслом «Кому я мушу, всім прощаю!». Тому що дуже часто зрив платежу викликає ланцюгову реакцію – непроплата постачальнику спричиняє зрив проплат постачальником податків або зарплати і часто унеможливлює подальшу діяльність. Все частіше клієнти чують – «тільки за передоплатою»! Тому що довіряти у наш час нікому не можна.
А що ж за наш час такий? І що за люди такі? Загалом у мене склалося враження, що наше сучасне суспільство – суспільство тотальної недовіри.
Судіть самі, панове і пані: якщо в давнину письмові контракти були доступні вельми невеликому відсотку населення, однак і торгівля йшла, і послуги надавалися, і прогрес, так би мовити, прогресував, проте. І ще в ХІХ столітті на тій частині суші, яку займала Російська імперія, «чесне купецьке» замінювало нотаріально завірений контракт. Може, тому, що, на думку купців першої гільдії, найбагатших і найшанованіших, Бог їм дав багатство лише в користування і вимагатиме звіту з кожного.
Сьогодні ж кількість паперів, що заповнюються, а також обумовлених пунктів у договорах все збільшується, а ось надійності це, однак, не додає. Головним призвідником та застрельником у розкручуванні механізму взаємної недовіри, на мій погляд, є держава. Навіть у порівнянні з державою тотального стеження та недовіри, якою неодноразово називали Радянський Союз, сучасна кількість видів необхідної звітності просто вражає. Бухгалтерська, податкова, різноманітних фондів та інших організацій, що регламентують і контролюють. Мегатонни паперів і тонни фарби виводиться щороку лише потреби функції контролю.
Не довіряють державні діячі нашому «чесному купецькому». Та й ми один одному довіряємо дедалі менше. І множаться в судах здорові стоси позовів усіх до всіх, і витрачаємо все більше часу і продуктивних сил на складання контрактів, звітів і відписок.
Мені дуже цікаво – чи є дані наукових досліджень про те, на якому витку цієї спіралі світ просто захлинеться у звітності? Адже, гадаю, неможливо збільшувати кількість недовіри до нескінченності, коли цей бюрократичний МММ може впасти? Чи я даремно турбуюся? І як же бути, таки з «чесним купецьким»? Адже лише три покоління відокремлюють нас від тих самих купців.