-
Віталій Мажара
CEO та керуючий партнер Greenwood Development
Архітектурні об’єкти часто оцінюються за їхнім фасадом, плануванням, використовуваними технологіями та вартістю квадратного метра. Однак, справжня цінність архітектури проявляється вже після завершення будівництва – у тому, як люди почуваються, пересуваються, взаємодіють та проводять свій день.
Незручні входи, заплутані шляхи, темні двори або надмірно великі будівлі поступово стають звичною частиною нашого життя. Людина загалом здатна адаптуватися до майже будь-яких умов. На щастя чи на жаль, наш адаптивний потенціал надзвичайно високий.
Проте, звичка до незручностей не робить навколишнє середовище якіснішим.
Архітектура впливає на нас у різних вимірах, зокрема на поведінку та емоційний стан. Вона визначає, наскільки легко нам орієнтуватися, чи прагнемо ми вийти на вулицю, чи почуваємося захищеними, або ж навпаки – віддаємо перевагу перебуванню вдома. Водночас, простір може надавати підтримку, виснажувати або створювати постійний фоновий дискомфорт.
З огляду на це, завдання забудовника виходить далеко за межі зведення будівлі. По суті, він проєктує певний сценарій повсякденного життя.
Людський масштаб: чому деякі будівлі підтримують, а інші гнітять
Людям комфортніше перебувати в середовищі, яке вони можуть охопити поглядом без надмірного зорового напруження. Саме тому забудови до трьох-п’яти поверхів часто сприймаються більш привітно. Вони співмірні з людиною: небо здається ближчим, більше світла проникає, і вулиця відчувається чіткіше.
Коли ми рухаємося містом, наша взаємодія здебільшого відбувається з першими чотирма-п’ятьма поверхами. Все, що знаходиться вище, поступово випадає з повсякденного сприйняття. Через це великі, позбавлені індивідуальності фасади легко перетворюються на монолітну масу.
Такі будівлі можуть створювати гнітюче враження своїм масштабом. Людина відчуває себе незначною, наче її роль у цьому середовищі мінімальна.
Висотне будівництво має сенс там, де простір дійсно обмежений. Такі міста, як Нью-Йорк, Токіо чи Сінгапур, розвивалися вертикально через нестачу земельних ділянок. Однак, навіть економічно обґрунтована висотність не звільняє забудовника від обов’язку забезпечити належний зв’язок між людиною, будівлею та міським середовищем.
Цей зв’язок чітко простежується на прикладі подвір’я. Мешканці нижніх поверхів частіше спостерігають за життям, що відбувається внизу, виходять на вулицю і сприймають двір як розширення свого житла. Зі збільшенням висоти проживання цей контакт послаблюється.
Сценарій перебування важливіший за візуальне сприйняття
Будинок має взаємодіяти з конкретним місцем: його ландшафтом, кліматичними умовами, водними ресурсами, навколишньою забудовою та шляхами пересування людей. Вдале рішення підсилює переваги локації та нівелює її недоліки.
Коли типовий проєкт просто переноситься на нову територію, відбувається зворотний процес: землю змушують пристосовуватися до будівлі. У результаті втрачається унікальність місця, а разом з нею – частина емоційної цінності проєкту.
Це особливо актуально для природних локацій. Ліс, гори, вода та рельєф самі по собі не гарантують позитивного досвіду. Необхідно створити сценарій взаємодії з ними.
У Дніпрі річка розташована близько до міста, але в багатьох місцях її відокремлює широка автомобільна дорога. Вода присутня, але повсякденний контакт з нею майже відсутній. Водночас, невеликий струмок може стати важливою частиною оточення, якщо поруч облаштувати стежку, місця для відпочинку та доступ до води.
Значення має не масштаб природного об’єкта. Значення має те, як людина його сприймає та проживає.
Подібним чином функціонують і краєвиди. Існує цікавий принцип, який іноді називають “дзен-пейзажем”. Якщо панорама постійно відкрита перед очима, мозок досить швидко до неї звикає. Навіть вражаючий вид з часом перетворюється на звичайний фон.
Невелике видовжене вікно може мати сильніший ефект. Людина проходить повз і на мить бачить верхівку дерева або фрагмент лісу. Вона не встигає повністю “осягнути” цей вид, тому він довше зберігає свою емоційну силу.
Безпека та спільнота закладаються на етапі планування
Темні та незрозумілі ділянки викликають відчуття невизначеності. Людина інтуїтивно уникає шляхів, де вона не бачить, що чекає попереду.
Добре освітлені перші поверхи, кав’ярні, магазини, аптеки, майстерні та інші об’єкти інфраструктури створюють жвавість. Люди бачать одне одного, простір постійно використовується і тому сприймається безпечнішим.
Аналогічно працюють спільні зони в житлових комплексах. Важливо враховувати потреби різних вікових груп, але не відокремлювати їх механічно. Навпаки, слід аналізувати, як ці групи взаємодіють. Маленькі діти та старші люди, наприклад, часто багато взаємодіють у спільних просторах. Відповідно, біля дитячого майданчика має бути достатньо лавок для бабусь і дідусів. Але це ще не все. Також варто продумати, наскільки зручно старшим людям буде дістатися до ігрового майданчика зі своїми онуками. Адже комфорт криється в деталях.
Архітектура може сприяти таким зв’язкам. А може створити будівлю, що складається з ізольованих квартир. Однак, багато залежить від менталітету мешканців.
Показовим прикладом є балкони. Архітектор часто розглядає відкритий балкон як місце для контакту з повітрям, сонцем та містом. Якщо в умовах Іспанії жителі надають перевагу проведенню часу на свіжому повітрі, то українці часто заскляють їх.
Частково це пояснюється практичними міркуваннями: пил, погода, бажання отримати додатковий простір або зберегти тепло. Але є й психологічний аспект, який має велике значення. Якщо зовнішнє середовище сприймається як вороже, людина створює додатковий захисний шар – засклений балкон.
До цього додається пострадянська звичка відокремлюватися: “моє закінчується за порогом квартири”. Під’їзд, двір і територія будинку українцями, на відміну від європейців, сприймаються як чужі.
Але житло не обмежується вхідними дверима.
Простір має відповідати людині
Архітектура впливає й на наше самосприйняття. Коли спосіб життя, можливості та внутрішні відчуття людини змінюються, а середовище перестає їм відповідати, виникає розбіжність.
Саме тому зі зростанням доходу або зміною статусу люди часто прагнуть змінити район, будинок або квартиру. Йдеться не лише про збільшення площі. Людина шукає середовище, в якому зможе повноцінно відчувати своє життя.
Архітектура сама по собі не може забезпечити щастя. На емоційний стан впливають робота, здоров’я, стосунки, новини та безліч інших факторів.
Однак, простір щодня або підтримує людину, або виснажує її ресурси. Він може створювати відчуття гармонії, а може постійно конфліктувати з нею.
Для мене в цьому полягає гармонізація простору і людини. Забудовник повинен розглядати будівлю як частину ширшої системи: міста, природи та повсякденного життя.
І якщо нова архітектура не покращує місце, де з’являється, значить, правильне рішення ще не знайдено.