Колишній офіцер Бюро з військово-політичних питань Державного департаменту США закликає політиків США планувати сценарії краху російського режиму.
Невдалий заколот групи “Вагнер” у червні, а також затяжна війна в Україні, знову викликали побоювання щодо безпеки російського ядерного арсеналу. Ризик “безвідповідальної ядерної зброї” або того, що помстливий лідер натисне на “червону кнопку”, може здаватися малоймовірним, але Сполучені Штати повинні почати готуватися до найгірших сценаріїв.
Історично поразки Росії у зовнішніх війнах, зокрема в російсько-японській (1904-05), Першій світовій та війні в Афганістані (1979-89), призводили до внутрішніх заворушень, які зрештою змінювали режим. Неспровоковане вторгнення президента Росії Володимира Путіна в Україну викликало побоювання повторення подібного, але цього разу з ядерною загрозою, яка значно перевищує ту, що виникла під час розпаду Радянського Союзу.
Перспектива лякає. Якщо катастрофа в Україні зруйнує внутрішню легітимність Путіна, як Сполучені Штати (і світ загалом) мають реагувати на ризик “безвідповідальної ядерної зброї” або на можливість того, що помстливий лідер натисне на ядерну кнопку?
Відповідь не є очевидною, але потенційний шлях вперед виходить із несподіваного джерела: аналізу дій США щодо Афганістану, опублікованого Держдепартаментом. Несекретна версія цього звіту, що вийшла в червні, містить уроки, винесені з невдалого завершення військової місії США в цій країні, і слугує зразком для кращого планування кризових ситуацій.
Звісно, внутрішні чвари вже давно створювали загрозу потрапляння ядерної зброї до чужих рук. Коли СРСР розпався, тодішній державний секретар Джеймс Бейкер, пам’ятаючи про загрозу міжреспубліканського насильства, побоювався, що країна може стати “Югославією з ядерною зброєю”.
Дійсно, у 1990 році дисиденти намагалися захопити ядерну зброю неподалік Баку. Наступного року, коли невдалий переворот проти Михайла Горбачова фактично відрізав радянського лідера від ядерного ланцюжка командування, влада перейшла до військових, пов’язаних із путчистами. Більше того, подібні ризики властиві не лише Росії: під час внутрішніх потрясінь спроби заволодіти ядерною зброєю були зафіксовані у французькому Алжирі, Китаї та Пакистані.
Те, що жодна з цих спроб не мала успіху, є результатом комбінації факторів – від ефективної оборони до стримування різних супротивників. Це свідчить про те, що майбутні політичні потрясіння в Росії не обов’язково поставлять під загрозу безпеку найбільшого у світі ядерного арсеналу. Фактично, в останньому огляді ядерної політики Міністерства оборони США за 2022 рік це питання не згадується, як і в лютневій оцінці загроз розвідувальної спільноти США за 2023 рік.
Однак невдалий заколот групи “Вагнер” у червні відновив побоювання щодо вразливості російського арсеналу: найманці покійного Євгена Пригожина, як повідомлялося, наближалися до Воронезького ядерного об’єкту-45. Коли невдовзі після повстання держсекретар США Ентоні Блінкен відповів на запитання, чи готові США до падіння уряду Путіна і чи в безпеці російський ядерний запас, він сказав: “Ми завжди готуємося до будь-яких непередбачених обставин. Щодо того, що відбувається в Росії, це внутрішня справа, яку мають вирішувати росіяни”.
Якщо залишити осторонь невизначеність “будь-яких непередбачених обставин”, розглянемо три сценарії, які можуть призвести до ядерного конфлікту: палацовий переворот, вороже захоплення бази ядерної зброї та “ядерне самогубство”. Перший викликає найменше занепокоєння. Якщо вище військове керівництво Росії або служби безпеки позбавлять Путіна влади і візьмуть під контроль стратегічні та тактичні озброєння, ядерний статус-кво, ймовірно, збережеться. Але будь-які внутрішні розбіжності можуть викликати побоювання щодо намірів – і щодо командування та контролю.
Шанси, що несанкціоновані суб’єкти – чи то шахрайські військові формування, чи приватні армії, чи незадоволені представники етнічних меншин – зможуть захопити неушкоджену ядерну зброю і підірвати її, надзвичайно низькі, але не нульові. Для цього потрібно подолати багато рівнів безпеки, починаючи із сил оборони на ядерних об’єктах.
Більше того, більшість тактичної ядерної зброї, за помітним винятком гравітаційних бомб, не розібрано і має цифрові замки, що запобігають детонації. Нарешті, хоча така зброя може доставлятися літаками, вантажівками або підводними човнами, її встановлення для доставки ракетами вимагатиме співпраці з управлінням Міністерства оборони Росії, яке контролює ядерний арсенал країни. Але якщо ці проблеми координації будуть подолані, наслідки можуть бути катастрофічними.
Однак найбільш тривожним сценарієм є “Götterdämmerung” (Сутінки богів) Путіна. Протягом багатьох років Путін оплакував розпад Радянського Союзу, називаючи його “найбільшою геополітичною катастрофою [двадцятого] століття” і наполягаючи на тому, що Україна є частиною російської “батьківщини”. Якби Кремль зіткнувся з поразкою в Україні або серйозними внутрішніми заворушеннями, чи стали б Путін і його оточення просто сидіти склавши руки, згодними на поразку, чи вони б шукали помсти, зокрема ядерної відповіді, Заходу?
Дехто може сказати, що такі сценарії призначені для сценаристів, а не для політиків. Але XXI століття вже принесло низку раніше неймовірних подій: теракти 11 вересня, Арабську весну, підйом ІДІЛ, повернення до Європи позиційної війни в стилі Першої світової та зовсім нещодавно операцію ХАМАС – напад на Ізраїль. На цьому тлі потенційна ядерна загроза з боку Росії вже не видається неправдоподібною.
Основна проблема полягає у відсутності політичних інструментів для пом’якшення ядерних ризиків, що виникають внаслідок внутрішніх потрясінь в іншій країні. Єдиним успіхом Америки в цьому відношенні, хоч і щодо зброї масового знищення загалом, стала ліквідація шляхом військового залякування більшої частини хімічної зброї Сирії у 2013 році. Цей підхід спрацював, бо сирійський уряд не зміг відповісти, а Кремль не захотів кидати виклик США від імені свого союзника. Але сьогодні можна уявити, як поранена Росія потягнеться до ядерного спускового гачка, якщо США висунуть військову загрозу.
Тому американські політики мають розпочинати з нуля. На щастя, у звіті Держдепартаменту про хаотичне виведення військ країни з Афганістану пропонуються рекомендації щодо покращення кризового планування. У звіті міститься заклик до створення “червоної команди, здатної кинути виклик основним політичним припущенням, особливо тим, що впливають на планування дій у надзвичайних ситуаціях”, і спрямований на те, щоб “вищі посадові особи почули максимально широкий спектр думок, зокрема ті, які кидають виклик оперативним припущенням або ставлять під сумнів мудрість ключових політичних рішень”. Для нарощування м’язової пам’яті участь президента у підготовчих діях – наприклад, симуляціях – стає обов’язковою. Крім того, щоб запобігти груповому мисленню, досвідчені сторонні спостерігачі, зокрема чиновники НАТО, повинні брати участь у підготовці до майбутніх гірших сценаріїв.
Було б наївно сподіватися, що російський уряд чи дипломатичні зусилля США запобігатимуть ядерній війні у разі серйозної загрози політичному виживанню Путіна. Ризик того, що авантюра Росії в Україні може призвести до ядерного нігілізму, вимагає системного перегляду американських варіантів.